Сьогодні на Землі проживає понад 7,7 мільярда людей, і більше половини з них — жінки. Але коли ми дивимося на президентів держав, на уряди, корпорації та на інших глобальних гравців, ми практично завжди бачимо чоловіків. Чому світом і його ресурсами, як і раніше, керують чоловіки?
У книзі “Невидимі жінки. Як вижити у світі, де навіть цифри брешуть на користь чоловіків“, авторка Керолайн Кріадо Перес аналізує, як на ґендерну політику впливають та посилюються прогалини у великих даних, де під “людиною” за визначенням розуміють чоловіка, та переконливо доводить, що історія людства складається з повсюдної прогалини по відношенню до жінок, яка ефективно “замовчує” та стирає здобутки, досвід, потреби та повсякденне життя жінок.
Суспільство, де всі, за замовчуванням, чоловіки
Керолайн Перес — письменниця, телеведуча та відома феміністка. У своїй книжці вона стверджує, що визначення жінок винятково за їхніми ролями у стосунках із чоловіками (дружинами, доньками, сестрами та матерями) дає змогу чоловікам розглядати жінок або як підтип чоловіків, або як чужорідних “інших”, а не як незалежних людей зі своїми мріями, цілями, бажаннями й конкретними потребами. Як вона провокаційно зазначає на початку книжки: “наш інтелект, інтереси, емоції та базове соціальне життя — все це еволюційні продукти успіху мисливської адаптації“, що це означає для жіночої половини людства? Якщо еволюцією людини рухають чоловіки, то чи існують жінки взагалі?
Підхід “чоловік-якщо-не-зазначене-інше” не щадить навіть людські останки. Понад 100 років скелет вікінга, відомого як “воїн з Бірки”, який жив у X ст., вважався чоловічим, незважаючи на те, що тазові кістки вказували на його приналежність жінці. Він вважався чоловічим, тому що був похований у повному бойовому спорядженні, а поруч із ним було виявлено скелети двох коней, принесених у жертву під час поховання.
Невидима присутність жінок
Попри те, що майже неможливо прочитати книжку “Невидимі жінки”, не зазнавши припливу негативних емоцій, від розчарування до скреготу зубів, авторка не прагне розбити суспільство, в якому домінують чоловіки. Вона відкрито визнає, що не може довести, чому існує гендерний розрив. Натомість вона документує давню і, здавалося б, неминучу проблему, яка фактично робить половину населення світу невидимою, і вона сподівається, що докази, які вона зібрала у своїй книжці, переконають громадськість у тому, що ця прогалина в даних існує.
Керолайн Перес ілюструє свій аргумент безліччю прикладів, і використовує ту невелику кількість даних, яку ми маємо, що зачіпають усі аспекти життя жінок, починаючи від робочого місця, академічної та іншої кар’єри, медичних досліджень до сімейного, повсякденного й громадського життя, причому все це систематично ігнорує, ігнорує або повністю ігнорує жінок. Це контрастує з великою кількістю великих даних про чоловіків, які визнані універсальною нормою. У результаті той факт, що жінки можуть мати потреби, відмінні від потреб чоловіків, не спадав на думку тим, хто створює ці соціальні структури.
Аргумент Керолайн Перес про те, що великі прогалини в інформації підтверджують сприйняття жінок як “інших”, а це означає, що істини, до яких людство дійшло, у кращому разі є лише напівправдою. Аргументи авторки виходять за межі потреб жінок: вона також обговорює, як перетин раси, гендерної ідентичності, інвалідності та інших ідентичностей меншин посилюється відсутністю великих даних, що створює ще більший сукупний згубний ефект.
Деякі глави особливо зачіпають: глави про медицину (“У лікаря”), доходи (“Громадське життя”), допомогу при стихійних лихах (“Вас не вб’є стихія”). Натомість розділ про міф про меритократію і про те, як сексизм розігрується в академічних колах та в інших місцях, знайомий практично кожній жінці і так само добре задокументований:
Численні дослідження, що проводяться в різних країнах, показують, що у студенток і представниць науково-викладацького співтовариства за інших рівних умов менше шансів домогтися фінансування або зустрічі з професором, ніж у чоловіків. Важче їм і отримати запрошення на стажування, як, утім, і влаштуватися на роботу.
Книгу варто прочитати через вичерпні й копіткі дослідження, що підтверджують аргумент Перес: цитати з відповідних наукових досліджень і публіцистичних статей зібрані разом, глава за главою, безжально й переконливо показують, наскільки непомітними й незначними є жінки в житті сучасного суспільства. Вона слугує похмурим нагадуванням про те, що ця важлива книжка ґрунтується на реальності і, отже, не може бути проігнорована або відхилена.
“Невидимі жінки” дуже корисні як чоловікам, так і жінкам, демонструючи кричущу проблему гендерної нерівності. Її необхідно читати всім, і з усіх верств суспільства, і вона, ймовірно, вплине на те, як ви думаєте про світ і про те, як жінки вписуються в нього.
Яким має бути суспільство з рівними правами?
Що дивно в жіночій невидимості, так це те, що жінки – не меншість. Їх більшість. Вони є абсолютно скрізь і завжди були.
У поемі Мюріел Рукейзер “Міф” старий сліпий цар Едіп запитує Сфінкса: “Чому я не впізнав свою матір?” Сфінкс відповідає, що Едіп неправильно відповів на поставлене йому запитання (“Хто ходить вранці на чотирьох ногах, удень — на двох, а ввечері — на трьох?”). “Ти відповів, що це людина, — каже Сфінкс. — Але ти мав на увазі чоловіка. Ти забув про жінку”.
Однак, як показує Перес, жінки повинні жити в суспільстві, побудованому навколо чоловіків. Від відсутності вуличних ліхтарів, що дають нам змогу почуватися в безпеці, до відсутності дитячих установ на робочому місці, здається, майже все було розроблено для середнього білого чоловіка, який працює, і середньої білої жінки, яка сидить удома. Її відповідь — подумати ще раз, зібрати більше даних, вивчити їх і запитати жінок, чого вони хочуть. Це так просто.
Але чи достатньо цього? Хоча інфраструктурні зміни життєво важливі, коли авторка закликає збільшити вуличне освітлення та модернізувати автобуси, щоб мінімізувати ризик сексуального насильства, де відповідальність на чоловіках? Чи слід нам будувати міста, які передбачають, що певна частина чоловіків буде жорстокими сексуальними хижаками? Чи ми маємо вимагати, щоб чоловіки були кращими, щоб жінки почувалися в безпеці всюди? Чи повинні ми створювати робочі місця з вбудованими яслами, щоб допомогти жінкам повернутися до роботи, чи ми повинні вимагати, щоб батьки взяли на себе рівну частку обов’язків по догляду за дітьми і зробили догляд за дітьми загальною проблемою?
Зрештою, рівноправний світ може бути тільки таким, у якому люди змінюються. Ми не виграємо, просто встановивши більше вуличних ліхтарів. Ми перемагаємо, коли змінюються світогляд, ставлення та поведінка. Якщо деякі чоловіки є винуватцями проблеми, отримують вигоду від невидимої роботи і тіла жінок, ігнорують їх, тоді вони, безумовно, повинні брати участь у вирішенні. І в міру того, як дедалі більше жінок можуть перебирати на себе роботу з проєктування і створення речей, їхню точку зору необхідно буде брати до уваги. Це справедливо для представництва на роботі, будь то робота вдома або далеко від дому.
