Ми звикли поділяти емоції на негативні та позитивні. Щастя, закоханість, радість — навряд хтось думає, що вони непотрібні. Інша справа з гнівом та заздрістю — їх показувати не прийнято. Демонструвати їх — немов зізнатися у недолугому духовному розвитку. Марк Лівін та Ілля Полудьонний у книзі «Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях» заперечують поділ світу на «чорне» та «біле». Кожен із нас — неподільне ціле, що не має поганих та хороших сторін. Розбираємось, як традиційно негативні емоції допомагають нам знати свої межі, дотримуватися слова та розуміти власні бажання.
Про емоції — простими словами
Щоб зрозуміти інших, найперше треба зрозуміти себе. Та нас ніхто не вчить знатися на власних почуттях. До них ставляться зневажливо і вважають «зайвими». Начебто переживання тільки перешкоджають ясному мисленню та тверезим рішенням. Особливо це стосується неприємних емоцій: злості, сорому, провини та заздрощів. Але чому вони взагалі існують? Журналіст Марк Лівін та психолог Ілля Полудьонний стверджують: почуття — наша форма зворотного зв’язку зі світом:
Це наче внутрішній чат із самим собою, у який приходять повідомлення, коли щось не так або навпаки — усе так. «Тобі вже кілька днів сумно. Зверни на це увагу, будь ласка» Або: «Здається, ти заздриш товаришеві, який пішов на нову прикольну роботу. Можливо, тобі теж треба щось змінити?».
Чому ми живемо в культурі зневаги до емоцій? За останні 100 років на наших територіях сталися геноцид 1932–1933 років, Друга світова війна, Чорнобильська катастрофа, часи авторитаризму та каральної психіатрії, розвал Радянського союзу, та період непевності в майбутньому, що триває й сьогодні. Наші бабусі, дідусі й батьки разом із любов’ю передавали нам захисні механізми психіки, притаманні їхнім часам. Колись вони зберегли їм життя, але в наші часи ці патерни шкодять. Закономірно, що в суспільстві з’явився запит на якісну психологічну підтримку. Розвиваючи емоційний інтелект, ми не стаємо слабшими й примхливішими — ми повертаємо собі втрачену частину нашої особистості й рухаємося до гармонії.
Геть від мого паркану: навіщо нам злість
Уявіть, що ви облаштували навколо дому білий парканчик, самотужки пофарбували його, доклали немало зусиль на встановлення. Але не пройшло і дня, як чиєсь авто в’їхало у двір і все поламало. Відразу ж вам із неба падає мішечок із золотом на відновлення пошкодженого. Звісно, вам доведеться витратити час на ремонт, але зрештою все буде приблизно так, як і було. Це і є злість.
Злість — реакція на загрозу емоційному самопочуттю людини. Немов сигнальна система, що повідомляє про чужаків. Прилив енергії, що виникає в цьому стані, потрібен, щоб усунути порушника.
Наше суспільство погано сприймає злість. Майже століття ми мали тоталітарне керівництво, що не давало випускати роздратування. Людей вчили терпіти. Від того росло домашнє насильство, дідівщина, знущання в школі та повсякденне роздратування. Бо пригнічувати таку сильну емоцію марно:
Якщо посилатися на попередню метафору про власну територію — це ніби замість того, щоб латати паркан, людина йде й купує телевізор. Наче і приємно, нова покупка, але проблеми це не вирішує: у паркані надалі залишається діра.
Ми придушуємо злість і поводимося пасивно агресивно: закочуємо очі, «цикаємо» язиком, натякаємо. Та вона нікуди не зникає й випадково проливається на невинних: ми гримаємо на пасажира, що випадково наступив на ногу. А в найтяжчих випадках давно тамована злість призводить до ішемічної хвороби серця, неврологічних та нервових розладів.
Що робити? Найперше, вчитися розпізнавати свою злість до того, як вона перетворюється на руйнівну силу. Не придушувати її, а визнавати. Знайти того, хто став її причиною. Відшукати за почуттям конструктив і відновити порушені межі.
Провина та сором — несхожі близнюки
«Я якийсь не такий» — це сором. «Я зробив щось не так» — це вже провина. Перший стосується особистості загалом, друга — наших вчинків. Навіщо нам розрізняти їх?
Сором регулює дозволене й заборонене в суспільстві. Завдяки йому ми не приходимо на роботу в піжамі та вимикаємо телефон у кіно — бо інші можуть вказати нам на те, що ми «відірвались» від соціуму. Провина — це порушення певного соціального договору в конкретному випадку. Запізнення на роботу, необдумані слова в чиюсь адресу, невиконана обіцянка.
Розпізнавати сором та провину важливо для адекватної самооцінки. «Я така розтяпа» — каже людина, що випадково розбила чашку. Можливо, її так називали в дитинстві батьки — для сорому завжди потрібен хтось інший, уявний чи реальний. Насправді вона не відрізняється особливою неакуратністю, але кожен випадковий провал буде для неї підтвердженням власної недолугості. Ну а провину нам відчувати легше, ніж сором. Буває, кажуть: «Чому вона відмовила мені після всіх цих подарунків?». Нам складно визнати, що іноді ми самі є причиною.
Механізм сорому — це придушення збудження:
У людини є енергія, вона чогось хоче. А тоді з’являється ще хтось — і зупиняє цей порив. Наприклад, дитина на майданчику має багато енергії, їй хочеться бігати, кричати, але дорослий каже перед усіма: «Не кричи».
Сором і провина — наші культурні супутники. Автократія пригнічує збудження і стимулює відчуття провини за нав’язані соціальні договори. Збудження як енергія небезпечне для режиму. Ми без домовленостей ростемо з почуттям провини перед державою, батьками, колегами за те, хто ми є й чого не можемо змінити. Але весь час намагаємося цей борг загладити.
Як поладнати із соромом та провиною? Як і злості, їх неможливо уникнути чи придушити. Сором треба визнавати та переживати, намагаючись не замикатись у собі й не знецінювати свою особистість. Відчувши провину, шукати соціальний договір, який було порушено. І не дивуватися, що іноді договір виявляється фіктивним та існує лише в нашій уяві.
Чому корисно зеленіти від заздрощів
Заздрість у нашому суспільстві піддається ледь не найбільшому моральному осуду. Насправді вона просто вказує на потребу. Наприклад, коли знайомий купує авто. Ми бачимо, що воно швидке та комфортне. Хотілось би й собі таке придбати. Це і є заздрість. Від нас залежить куди ми її спрямуємо: у знецінення, що нікуди не приведе, чи в конструктивні дії.
Завдання заздрості — сформулювати наші потреби. Заздрість викликає збудження і прилив енергії, щоби здобути бажане. Іноді ми чогось хочемо, але не можемо визнати це. Заздрість — це маяк, що вказує нам на бажання, які ми ігноруємо.
В загальних уявленнях заздрість — це «жаба», що душить людину. Ми можемо по-різному відштовхувати визнання своїх бажань. Знецінювати бажане: «та не так уже й хотілось, і, взагалі, навіщо мені авто у великому місті з його заторами?». Або знецінювати себе: «я ніколи не зароблю стільки, щоби купити собі таке». Ці стратегії змушують витрачати енергію даремно, бо не наближують до цілі.
Ми живемо в консервативній парадигмі, де правила взаємин формуються відповідно до релігійних уявлень. Колись забороняти заздрість було доречним. Не було судів, економічної свободи, базової безпеки й можливості відрефлексувати свої почуття:
Заздрість як енергія могла стати небезпечною, адже вона часто спонукає до дії. Побачивши більшу свиню в сусіда, людина ледве стримувалася, аби не вчинити злочин, забравши її собі. Заборона церкви в ті періоди могла хоч трохи стримувати людей від свавілля.
Побороти неприємну заздрість можливо, якщо скористатися цією енергією правильно. Зазвичай її вистачає, щоби зрозуміти своє бажання й розробити приблизний план його виконання. Увага спрямовується на мету — і заздрість сама собою минається.
Жити в суспільстві, яке вміє справлятися зі заздрістю, значно приємніше: стає не страшно бути знеціненим, коли ділишся своїми успіхами. А якщо до того додати адекватне сприйняття себе та оточення і вміння виражати свою злість — дихати буде ще вільніше. Та змінити всіх відразу не вийде. Усе, що ми можемо — почати із себе. Книга «Простими словами. Як розібратись у своїх емоціях» Марка Лівіна та Іллі Полудьонного — перший крок до конструктивних змін. Крім злості й заздрощів, автори розкривають механізми щастя й закоханості, гордині, відрази, нудьги та інших незмінних супутників повсякденного життя. І роблять це простими словами — бо тільки так можна по-справжньому зрозуміти складний світ почуттів.
